Донатна армія: як волонтерське фінансування стало системною економікою оборони

Донатна модель за три роки війни пройшла шлях від разових ініціатив до сталих схем із власними брендами, фондами, звітністю та маркетингом. Частина коштів іде на побутові речі й медичні набори, але найбільш помітна їхня частина спрямована на дрони, засоби РЕБ, автомобілі та обладнання для підрозділів. Окремий сегмент становлять розіграші, у яких донатери отримують шанс виграти зброю, зокрема AR-15, переданий Національній гвардії. Формально вся виручка йде на оборону, але сама форма такої акції показує, наскільки гнучкою і водночас нестандартною стала система фінансування.

Ключове питання полягає в тому, хто фактично визначає пріоритети оснащення. У державних закупівлях пріоритети задає Міністерство оборони через планування, затверджені потреби та тендери, які проходять через систему Prozorro. У донатній моделі пріоритети формують три групи: командири підрозділів, які подають заявки; фонди та ініціативи, що вирішують, які запити фінансувати; і самі донатери, які своїми внесками голосують за конкретні позиції. Результат закономірний: найбільш видимі та «фотогенічні» товари, як дрони чи автомобілі, отримують швидку підтримку, тоді як менш помітні, але критичні позиції, наприклад ремонт, логістика чи запчастини, фінансуються значно рідше.

Щодо прозорості, то донатні фонди зазвичай публікують звіти про надходження й закупівлі, фото передачі техніки та підтвердження від одержувачів. Проте цей механізм має слабкі місця. Звіти здебільшого не проходять незалежного аудиту, а звітність перед донорами не завжди збігається зі звітністю перед державою. Для розіграшів зброї додатково діє окремий контроль, адже обіг вогнепальної зброї регулюється законодавством, і будь-яка передача має бути оформлена відповідними документами. Саме на стику приватної ініціативи та державного контролю найчастіше виникають питання, які публічно обговорюються значно менше, ніж обсяги зібраного.

Найбільший системний ризик полягає в залежності від приватних донорів. Коли фінансування оборонних потреб тримається на добровільних внесках, планування стає нестабільним: неможливо заздалегідь знати, скільки коштів надійде на якийсь тип техніки і чи буде він потрібен через півроку. Це ускладнює стандартизацію. Різні фонди можуть закуповувати різні моделі одного й того самого обладнання, що ускладнює ремонт, навчання та постачання запчастин. Для армії, яка має працювати з уніфікованими системами, це реальна проблема, яка з часом може перетворитися на витрати, більші за економію від швидких закупівель.

Чи може така модель стати сталою частиною оборонної економіки? Відповідь залежить від того, чи вдасться інтегрувати донатні потоки в державне планування. Один із варіантів полягає в тому, щоб волонтерські закупівлі проходили через єдині стандарти, реєстр потреб і спільний облік, а держава офіційно визнавала їх як частину оборонних ресурсів. Інший варіант, якщо інтеграції не буде, полягає в тому, що донатна модель залишиться паралельною системою, яка буде існувати доти, доки існує війна і висока суспільна мобілізація. Тоді після завершення бойових дій вона, ймовірно, втратить масштаб, але залишить після себе інституційні питання, які доведеться вирішувати окремо.

Для читача висновок простий: волонтерське фінансування вже є економічним фактом оборони, а не лише проявом громадянської активності. Його ефективність і безпечність залежать від прозорих стандартів звітності, уніфікації закупівель і чіткого розподілу відповідальності між державою та донорами. Без цих умов донатна модель працюватиме швидко, але нерівномірно, а її ризики накопичуватимуться непомітно.