Культурне знищення як політика: що відбувається з музейними колекціями на окупації

Масштаб вивезення важко порівняти з чимось із недавньої історії Європи. Йдеться не лише про археологічні знахідки з курганів Півдня, а й про живопис, графіку, етнографію, нумізматику, рукописи й архівні фонди. Найбільш відомий приклад — колекція скіфського золота з Мелітопольського музею, яку окупанти вивезли у 2022 році. За даними, які оприлюднювали українські посадовці та музейні фахівці, частину цих предметів згодом демонстрували в музеях Криму та Росії. Це важливо для розуміння логіки: експонат не просто зникає, а переходить у публічний простір окупанта і стає ілюстрацією його наративу.

Колекції на окупованих територіях перебувають у найгіršому становищі. Музейні будівлі у Херсоні, Маріуполі, Мелітополі, Бердянську, Новій Каховці та інших містах зазнавали обшуків, опломбування, переміщення фондів без актів приймання-передачі. Частина співробітників була звільнена, переслідувалась або змушена виїхати. Без них неможливо підтримувати температурно-вологісний режим, проводити реставрацію й веду облікові книги. Облік, який міг би підтвердити конкретні втрати, часто існує лише в паперових інвентарних книгах, копіях і цифрових базах, що не завжди збереглись.

Основна проблема облікових даних полягає в тому, що інвентаризація ускладнена самим механізмом злочину. Коли предмет вивезено, його потрібно довести як власність конкретного музею. Для цього потрібні інвентарні номери, фотофіксація, описи, наукові паспорти. Українські музеї та Міністерство культури працюють над цифровими реєстрами й міжнародними базами викрадених об'єктів, зокрема з відповідними позначками в Інтерполі та в каталогах ICOM. Проте пропажа без повного опису часто лишається в статусі «ймовірно вивезено», і це знижує шанси на швидке повернення.

Міжнародні механізми існують, але їхня ефективність обмежена. Гаазька конвенція 1954 року та протоколи до неї, Конвенція ЮНЕСКО 1970 року про заборону незаконного ввезення, вивезення та передачі права власності на культурні цінності формально створюють рамку для захисту й повернення. Проблема в тому, що вони не мають примусового виконавчого механізму, а Росія ігнорує відповідні рішення та рекомендації. Суди в інших державах можуть визнати незаконність набуття предметів, але для цього потрібні позови, докази і готовність третіх сторін діяти. Окремий ризик створює приватний ринок і виставкові обміни: будь-який предмет, який опиниться в музеї третьої країни або на аукціоні, потребуватиме окремої юридичної роботи.

У підсумку доцільно розглядати вивезення як елемент ширшої політики, а не окремі інциденти. Коли колекцію переписують як «кримську» або «російську», коли українські назви регіонів і культур заміщаються окупаційними, а місцеві музеї перетворюються на філії федеральних установ, відбувається не лише крадіжка, а спроба переписати минуле. Культурна спадщина в цьому сенсі є не предметом, а доказом. Саме тому її знищення чи присвоєння має юридичні, історичні й політичні наслідки.

Що має зробити Україна вже зараз. По-перше, завершити повну цифрову інвентаризацію фондів з фотографіями й описами, яка доведе право власності в будь-якому суді. По-друге, системно подавати заяви до міжнародних баз викрадених об'єктів і до ICOM, а також готувати правові позиції для судів в країнах, де можуть з'явитися предмети. По-третє, зберігати резервні копії документації за межами зони ризику й розширювати програми евакуації фондів, які ще залишаються на окупованих територіях. І, нарешті, закласти основу для повернення вже зараз: законодавчо визначити процедуру реституції, бюджет на реставрацію та механізм переговорів про повернення після деокупації. Від того, наскільки продуманою буде ця робота сьогодні, залежатиме, чи повернуться колекції в музеї, або залишаться в історії як неповернений капітал.