Залежність ЗСУ від Starlink і Starshield: що буде, якщо один постачальник зупиниться

Публічно підтверджених детальних звітів про окремі збої саме Starshield над територією України поки немає. Starshield — військова версія супутникової мережі SpaceX, розроблена для американських структур, зокрема Національного управління розвідки. Водночас Starlink, на базі якого працює значна частина українського польового зв'язку, є цивільною мережею тієї самої компанії, і її досвід показує, як саме може виглядати ризик. Цей матеріал не стверджує про конкретні інциденти з Starshield, а аналізує структуру залежності, яка з'явилася задовго до них.

Досвід Starlink в Україні містить кілька показових епізодів. Восени 2022 року, за даними біографії Ілона Маска, написаної Волтером Айзексоном, компанія обмежила використання терміналів у районі Криму, щоб перешкодити атаці українських безпілотних катерів на російський флот. У лютому 2023 року SpaceX запровадила верифікацію терміналів, що відрізало російські сили від супутникового інтернету. Обидва рішення були ухвалені приватною компанією, без процедури, в якій Україна мала б вирішальний голос. Окремо у липні 2025 року глобальний збій у мережі тривав близько двох с половиною годин через програмний дефект, за словами самої компанії.

Критичність проблеми полягає не в самих збоях, а в тому, що зв'язок, управління дронами, передача цілевказівок і частина розвідувальних даних можуть спиратися на один канал. Якщо такий канал вимикається на годину, підрозділи втрачають координацію. Якщо вимикається назавжди, відновлення вимагає часу, нового обладнання і нових каналів. Додатковий ризик створює те, що доступ до таких сервісів опосередковано пов'язаний із політичними рішеннями в Вашингтоні. Переговори між Трампом і Путіним, як і будь-які зміни в американській політиці щодо підтримки України, можуть впливати на рішення щодо приватних контрактів, навіть якщо формально вони не є предметом переговорів.

Варіанти резервування існують, але вони мають обмеження. Європейська мережа OneWeb, яку контролює Eutelsat, вже використовується в Україні і є найближчою альтернативою з погляду військового зв'язку. Геостаціонарні супутники, зокрема ті, що належать комерційним операторам, дають менший канал, але не залежать від однієї мережі. Європейський проєкт IRIS² планує створити власну систему, однак його введення в експлуатацію очікується не раніше кінця десятиліття. Українські військові програми зі створення власних супутників та наземних станцій дають довгострокову перспективу, але поки що не замінюють комерційні сервіси в масштабі.

Диверсифікація потребує не лише техніки, а й правових та фінансових механізмів. Для цього потрібні контракти, за якими Україна має право на зберігання доступу незалежно від рішень окремого постачальника, сумісність терміналів з різними мережами, а також запаси обладнання. Досвід березня 2025 року, коли обмежувався доступ до супутникових знімків і частини розвідувальних даних, показав, що залежність від американських джерел може впливати на українські операції навіть без прямого вимкнення сервісу.

Росія, зі свого боку, вже давно намагається протидіяти супутниковому зв'язку через радіоелектронну боротьбу. Російські підрозділи використовують глушіння частот, які споживає Starlink, та розробляють засоби для виявлення терміналів за їхніми сигналами. Це означає, що навіть за відсутності рішень самої компанії ризик перебоїв залишається, і резервування має враховувати і технічні, і політичні загрози одночасно.

Висновок простий: Україна не може дозволити собі критичну залежність від одного приватного постачальника, незалежно від того, наскільки він ефективний. Ефективна стратегія поєднує комерційні сервіси з європейськими альтернативами, власними розробками і чіткими контрактними гарантіями. Без цього кожен новий збій або політичне рішення поза Україною ставатиме не технічною проблемою, а питанням обороноздатності.