Угода Туреччини і Катару: новий безпековий механізм чи точковий жест на тлі криз

Головний поштовх до угоди був політичним. Удар по Досі 9 вересня 2025 року був спрямований проти керівництва ХАМАС на території Катару, держави, яка є посередником у переговорах і має на своїй території американську авіабазу Ель-Удейд. Для Дохи це стало болісним доказом того, що парасолька великої держави не гарантує автоматичного стримування. Для Анкари угода дала змогу закріпити вже існуючу присутність: турецький військовий контингент у Катарі розміщений з середини 2010-х років, а двостороннє оборонне співробітництво роками розвивалося через постачання турецької зброї, зокрема безпілотників і військово-морських кораблів.

Як це змінює баланс у Затоці, поки що однозначно не визначити. Схожа логіка видна і в угоді між Саудівською Аравією та Пакистаном, підписаній у той самий період. Обидві домовленості показують, що монархії Затоки шукають страхувальні механізми, які не залежать лише від Вашингтона. Туреччина при цьому отримує інструмент впливу в регіоні, де її роль донедавна була переважно економічною та дипломатичною. Для Ірану це сигнал, що Затока дедалі менше виглядає однорідним полем американського домінування, а для Ізраїлю – що його безпекові розрахунки доведеться враховувати нову конфігурацію сусідів.

У Східному Середземномор'ї ефект опосередкований, але відчутний. Анкара вже має напружені відносини з Грецією та Кіпром через морські зони, газові родовища та питання розділеного острова. Угода з Катаром не створює безпосередніх зобов'язань у Середземномор'ї, однак розширює географію турецьких військових інтересів і змушує Афіни та Нікосію враховувати можливість, що Туреччина діятиме як гарант для дружніх держав далеко від власних кордонів. Для Європи це також питання довіри до самих турецьких намірів у НАТО, членом якого Туреччина залишається.

Чи є це зсувом до багатополярної безпеки, залежить від того, як сприймати саму угоду. Аргументи на її користь очевидні: вона демонструє, що середні держави вже не готові повністю покладатися на одного гаранта і шукають власні партнерства. Водночас обмеження помітні. Тексти подібних угод зазвичай не передбачають автоматичної військової відповіді рівня статті 5 Північноатлантичного договору, а реальна спроможність обох сторін обмежена. Жодна з них не має ядерної парасольки, а значна частина їхньої техніки та систем зв'язку залежить від західних компонентів. Тож це радше гнучкий інструмент стримування й сигналу, ніж заміна альянсів.

Для України модель двосторонніх гарантій має подвійне значення. З одного боку, вона підтверджує, що юридично оформлені зобов'язання між державами можуть мати політичну вагу. З іншого – нагадує про уроки Будапештського меморандуму 1994 року, за яким Україна отримала гарантії без реального механізму їх виконання. Гарантія має працювати тоді, коли за нею стоїть спроможність, ресурси і політична воля, а не лише підпис. Тому для Києва важливо, щоб будь-які нові домовленості з партнерами, включно з коаліцією охочих, мали чіткі зобов'язання, бюджетне забезпечення та механізми контролю.

Підсумок такий: угода між Туреччиною і Катаром є симптомом, а не переворотом. Вона показує, що середні держави дедалі активніше шукають безпекову автономію та багатовекторність. Водночас це не означає, що класичні альянси втрачають значення. Далі варто стежити не за текстом підписаного документа, а за його практичним наповненням: спільними навчаннями, ратифікацією, розміщенням техніки та реакцією Вашингтона і Ізраїлю. Саме ці кроки покажуть, чи стане угода зразком, чи залишиться точковим жестом.