Політика коренізації була офіційно схвалена на XII з'їзді РКП(б) у 1923 році. Її суть полягала в тому, щоб залучати місцеві національні кадри до управління, освіти й преси та зробити радянську владу зрозумілішою для населення. На практиці це означало українські школи, видання, театри та підготовку вчителів там, де українці становили значну частину населення, зокрема на Кубані та в прикордонних районах.
Це не було визнанням окремої нації в сенсі, який ми розуміємо сьогодні. Українська мова й культура розглядалися як інструмент управління та ідеологічної легітимації влади. Наратив про «один народ» мав практичний вимір: національна форма поставала допустимою, але лише доти, доки підпорядковувалася центру.
Для українського читача важливо, що ця політика була тактичною. Уже наприкінці 1920-х курс почав змінюватися, а в 1930-х коренізацію згорнули. Мовні й освітні здобутки були зруйновані, а українську інтелігенцію зазнала масових репресій. Нарком освіти УСРР Микола Скрипник, який був одним із головних проводирів українізації, покінчив із собою в 1933 році після хвилі цькування.
Сьогодні ця історія допомагає зрозуміти, як ідея українського як «регіональної» або «похідної» культури формувалася в імперській логіці, і чому питання мовної та культурної політики в Росії мають для України не лише історичне, а й політичне значення.
Коментарі
Увійдіть, щоб залишити коментар