Безпека як розмінна монета: що змінює логіка «пакетних» гарантій для України

Варто чітко розділити два рівні. Перший: що вже закріплено. Нейтральний позаблоковий статус був скасований парламентом у грудні 2014 року, а зміни до Конституції 2019 року зафіксували стратегічний курс на членство в ЄС і НАТО. Тобто будь-яка «відмова від нейтралітету» сьогодні йшлася б не про ухвалення нової норми, а про можливе переписування тексту, який уже містить відповідне формулювання. Другий рівень — сама пропозиція, про зміст якої редакція поки не має підтвердженої інформації. Аналізувати її варто як гіпотетичний сценарій, але висновки від цього не втрачають значення, бо описують механізм, а не конкретний документ.

Логіка гарантій безпеки пройшла помітну еволюцію. Після розпаду СРСР принцип «нічого про нас без нас» був нормою: рішення щодо держав мали ухвалюватися з їхньою участю. Будапештський меморандум 1994 року, за яким Україна відмовилася від ядерної зброї в обмін на гарантії безпеки, став наочним прикладом того, що політичні зобов'язання без механізму примусу можуть бути порушені. Росія порушила їх у 2014 і 2022 роках. Водночас переговорні формати, у яких ключові рішення ухвалювали Вашингтон, Москва і Пекін, щоразу відсувають питання самої держави на периферію.

Найтривожніша змінна — зв'язка «територія — членство». Практика розширення НАТО традиційно передбачала, що альянс не приймає держав із неврегульованими територіальними конфліктами, тому пропозиція обміняти членство на вихід з частини території має виглядати як розворот цього принципу. Якщо така логіка стане прецедентом, гарантія безпеки перестає бути правовим зобов'язанням і стає ціною, яку платить жертва агресії. Це змінює стимули не лише для Києва, а й для Москви, яка отримує сигнал, що силове захоплення території може конвертуватися в переговорну позицію.

Для України окреме питання — легітимність. Стаття 73 Конституції прямо визначає, що питання зміни території вирішуються виключно всеукраїнським референдумом. Тому будь-яка угода, що передбачає вихід з Донбасу, стикається з внутрішньою правовою перешкодою, а відмова від курсу на НАТО в Основному Законі вимагала б ще складнішої процедури. Отже, переговорні пакети на кшталт описаних одночасно стосуються і зовнішньої політики, і внутрішнього конституційного ладу, і довіри суспільства до власної влади.

Для інших держав, які покладаються на гарантії третіх сторін, перехід від правових зобов'язань до переговорних пакетів означає знецінення самих гарантій. Молдова, держави Балтії, Грузія, а також Тайвань, де гарантії мають здебільшого політичний або двосторонній характер, мають враховувати, що їхня безпека може стати предметом угод між великими гравцями. Цінність гарантії в такій логіці визначається не текстом договору, а календарем і інтересами сторін на конкретний момент.

Підсумок. Головний висновок полягає не в тому, чи буде підписана конкретна угода, а в тому, що сама можливість її обговорення фіксує новий стандарт: безпека малих держав дедалі частіше розглядається як елемент ширшої розмови про сфери впливу. Щоб оцінити це твердо, варто стежити за трьома речами: за появою офіційних текстів і підтвердженнями від сторін, за реакцією самої України та її союзників у Європі, а також за тим, чи з'явиться механізм, який перетворить політичні обіцянки на юридично зобов'язальні гарантії. Без нього будь-яка «пропозиція» залишається лише розмінною монетою до наступного раунду торгу.