Формат «президент — міські голови»: діалог чи інструмент комунікації

Пряма комунікація центру з містами не є новиною для України, але в умовах війни вона набуває іншого сенсу. Коли енергетика, укриття, місцеві бюджети та відновлення стають питаннями безпеки, рішення щодо них дедалі частіше ухвалюються в режимі термінових кризових погоджень. Тому звернення вищого керівництва до міських голів безпосередньо можна розуміти як спробу скоротити ланцюжок погоджень, але водночас як ознаку того, що звичних інституційних каналів може бракувати.

Ключове питання — хто і за що відповідає. За законодавством більшість комунальних послуг, утримання укриттів та місцева інфраструктура належать до відання громад, тоді як ресурси, пріоритети та правові рамки здебільшого визначає центральна влада. Коли зустрічі проводяться поза профільними органами, розподіл відповідальності стає менш прозорим: громада отримує завдання, але не завжди має гарантовані ресурси для його виконання. Саме тут виникає ризик, що місто відповідає за результат, на який не може суттєво вплинути.

З погляду фінансування важливо, чи обговорення на таких зустрічах переходить у конкретні зміни. Місцеві бюджети залежать від міжбюджетних трансфертів, субвенцій і рішень уряду. Якщо домовленості не закріплюються в бюджетних постановах, змінах до нормативних актів або чітких строках виконання, вони існують переважно як політичні обіцянки. Для оцінки ефекту слід дивитися не на кількість зустрічей, а на те, скільки з озвучених питань отримали формальне рішення та фінансове покриття.

Порівняння з періодом децентралізації, який розпочався 2014 року і набув системного характеру після укрупнення громад та нового адміністративно-територіального устрою 2020 року, показує суттєву різницю. Тоді реформа мала чіткі правові основи, передбачала передачу повноважень і ресурсів на місцевий рівень і спиралася на публічні процедури. Прямі зустрічі з керівництвом держави в цій логіці були доповненням до інституційних механізмів, а не їх заміною. Якщо сьогодні такі зустрічі починають підміняти нормативне регулювання, це може послабити саму ідею децентралізації.

Чи є громади партнерами держави, чи лише виконавцями рішень, визначає наявність рівноправних механізмів: спільних робочих груп, обов'язкових консультацій перед ухваленням рішень, публічної звітності про виконання домовленостей. Без них формат ризикує стати односторонньою комунікацією, де місто отримує сигнал і відповідальність, але не має права вето чи реальної участі у плануванні.

Висновок такий: зустрічі з містами мають потенціал для швидшої координації, але їхня ефективність залежить від того, чи переходять вони в закріплені рішення з визначеними виконавцями, строками та фінансуванням. Без цього формат залишатиметься інструментом політичного діалогу, а не механізмом управління. Редакція вважатиме його змістовним тоді, коли з'являться документи, які фіксують ухвалені рішення, і звіти про їх виконання.