У 1920-х Москва підтримувала українські школи в РРФСР: що це означає сьогодні

Ідеться про політику коренізації, яку радянське керівництво проголосило на початку 1920-х. Вона передбачала розвиток мов і культур неросійських народів. В Українській СРСР це означало українізацію освіти, видавництв і адміністративного апарату, яку очолював нарком освіти Микола Скрипник. У РРФСР українські школи та бібліотеки з'являлися насамперед у прикордонних з Україною регіонах, де українці становили значну частину населення, зокрема на Кубані.

Для сучасного українського читача ця історія важлива з кількох причин. Російська пропаганда останніх років заперечує окрему українську ідентичність і стверджує, що росіяни й українці – «один народ». Факти 1920-х показують, що тоді радянська влада визнавала українську мову й культуру як окремі й навіть підтримувала їх.

Однак ця політика не була довготривалою. Наприкінці 1920-х і в 1930-х курс змінився: українізацію згорнули, а багато діячів «розстріляного відродження» були репресовані. Микола Скрипник покінчив із собою 1933 року напередодні чергової хвилі чисток. Тож історія 1920-х – це приклад того, як національна політика в СРСР залежала від політичної доцільності центру, а не від фундаментальних принципів.