Європейська безпека після війни: хто сяде за стіл і що це означає для України

Вихідна точка проста: старі механізми безпеки на європейському континенті трималися на балансі сил і на домовленостях, які Росія порушувала. Гельсінкський процес 1975 року, Будапештський меморандум 1994 року та низка двосторонніх угод не мали інструментів примусу. Коли одна сторона перестає дотримуватися правил, решта отримує можливість і зобов'язання перебудувати систему з нуля. Редакція вважає, що саме зараз формуються контури цієї перебудови, і вони значно конкретніші, ніж обговорення на рівні заяв.

Найсильнішим елементом залишається НАТО. Стаття 5 Північноатлантичного договору, яка передбачає колективну відповідь на напад на одного з членів, є єдиною перевіреною гарантією в регіоні. Саміти в Вашингтоні 2024 року та в Гаазі 2025 року закріпили цільові показники оборонних витрат, а саме 3,5% ВВП на базові потреби та ще 1,5% на інфраструктуру й безпеку. Для українського читача це важливо з двох причин: по-перше, альянс нарощує власну спроможність, по-друге, його ефективність залежить від участі США, і будь-яке зменшення американської присутності автоматично переписує розрахунки союзників.

ЄС має інші інструменти. Це фінансування оборонної промисловості, спільні закупівлі, механізм позик на оборону та правова рамка для мобільності військ. Окремий формат, який обговорюють Велика Британія, Франція та низка європейських держав у межах так званої коаліції охочих, стосується можливих сил стримування після припинення вогню. Проблема в тому, що ЄС може забезпечити гроші та регулювання, але історично повільно ухвалює рішення щодо застосування сили. Без участі НАТО і США така архітектура залишається переважно економічною та політичною, а не військовою гарантією.

Окреме місце займає Україна. Київ добивається гарантій, які були б юридично обов'язковими, фінансово підкріпленими і не залежали від політичного циклу в окремій країні. Реалістичних сценаріїв тут три. Перший — гарантії за моделлю, наближеною до статті 5, із залученням США та європейських партнерів. Другий — двосторонні зобов'язання з кількома державами та присутність іноземного контингенту на умовах, які ще треба узгодити. Третій — нейтральний буфер без зовнішніх гарантій, який відтворює логіку 1994 року. Оцінка редакції: третій сценарій найменш імовірний, бо доведено, що декларації без механізмів не працюють. Найімовірнішим видається гібрид першого і другого, де частина гарантій закріплюється через НАТО, частина через двосторонні угоди з коаліцією.

Для громадянина ці абстракції мають конкретний вимір. Гарантії безпеки означають стабільне фінансування армії на роки вперед, розміщення іноземних військових на українській території або поблизу, розвиток оборонної промисловості, що створює робочі місця, і зміну податкового навантаження на бюджет. Якщо гарантії існують лише на папері, наслідки відчують у вигляді обмеженого бюджету на відновлення, відтоку людей і невизначеності для бізнесу. Тому головний критерій для оцінки будь-якої нової схеми має бути не формою документа, а тим, чи передбачає він автоматичність реакції, джерела фінансування та відповідальних виконавців.

Насамкінець, сама Росія залишається гравцем, навіть якщо не може диктувати умови. Її дії визначають рівень ризику для Польщі, країн Балтії, Молдови та Чорноморського регіону, а отже й те, які держави отримають місце за столом. Нова європейська архітектура, імовірно, буде мережевою: центр тяжіння перейде до вузлів на кшталт НАТО, ЄС та коаліцій охочих, а Україна стане або повноправним учасником цієї мережі, або об'єктом домовленостей між іншими. Саме тому редакція вважає, що найближчі місяці визначатимуть не лише умови припинення вогню, а й структуру безпеки на десятиліття.