Зі складів більше не виходить: чому європейська зброя для України впирається в бюджети

Редакція ще не звірила точне формулювання заяви з офіційним першоджерелом, тому цей матеріал не відтворює окремих цитат і не робить висновків про мотиви уряду Болгарії. Його предмет інший: структура, яка дозволила європейським партнерам так довго передавати зброю зі своїх складів, і причини, через які ця модель тепер дає збої.

Передача зі складів була зручною для всіх сторін. Вона не потребувала нових контрактів, не вимагала негайних видатків і дозволяла швидко закрити потребу в боєприпасах радянських калібрів, таких як 122 і 152 мм, а також у комплектуючих для старих зенітних і бронетанкових систем. Гроші мали з'явитися пізніше, у вигляді відшкодування. Саме цей розрив у часі створював зручність для політиків і водночас закладав ризик для малих бюджетів.

Ключовим інструментом відшкодування є Європейський фонд миру (European Peace Facility), через який держави-члени ЄС компенсують вартість переданої зброї. Механізм працює постфактум: країна спершу віддає озброєння, а потім отримує кошти. Для великих армій з великими бюджетами це прийнятна схема. Для держав із обмеженою ліквідністю вона означає, що кошти на відшкодування треба відволікати від власних програм, а це створює прямий конфлікт між допомогою Україні та внутрішньою обороноздатністю. Окремо ЄС запустив програму ASAP у 2023 році, спрямовану на спільні закупівлі й розширення виробництва боєприпасів. Її ефект залишається обмеженим, бо нові потужності з'являються повільніше, ніж зростає попит.

З цього випливає головна проблема. Європейське виробництво артилерійських снарядів і ракет зросло, але не в тих обсягах і не в тих калібрах, які потрібні для швидкої заміни старих запасів. Радянські стандарти, що збереглися в низці країн Східної Європи, ускладнюють перехід на сучасну номенклатуру НАТО, а ремонт і модернізація старих систем потребують часу. Тому кожна передача зі складу знижує запас, який неможливо швидко поповнити, і цей запас стає невидимою статтею витрат, яку ніхто не закладає у бюджет.

Найуразливішими опиняються саме малі держави Східного флангу. Вони мають найбільш застарілі запаси, водночас змушені посилювати власну оборону після 2022 року, і їхні оборонні бюджети часто не дозволяють одночасно авансувати закупівлі для себе та для України. Для таких країн будь-яке відшкодування, яке затримується, перетворюється на фінансовий розрив. Якщо ж уряд має обмежений простір для маневру в бюджеті, рішення про передачу зброї стає політично складним, незалежно від бажання підтримувати Київ.

Для читача з цього випливають три практичні висновки. По-перше, обсяг європейської допомоги насправді залежав від бюджетів кількох дрібних держав значно більше, ніж це видно з офіційних сум. По-друге, відновлення запасів і виробництва є такою ж частиною підтримки, як і сама передача, і без нього модель зі складів має обмежений термін дії. По-третє, за подальшим розвитком варто стежити не за гучними заявами, а за конкретними сигналами: звітами про використання Європейського фонду миру, рішеннями Ради ЄС про компенсації та контрактами на виробництво боєприпасів. Саме вони покажуть, чи з'явиться механізм, що замінить склади, або чи залишиться європейська допомога залежною від того, що держави ще можуть собі дозволити.